Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Я гавкнув кілька разів, але з моєї горлянки вирвалося сухе бряжчання, як завжди, коли я намагався проявити голос.

Я спробував ще раз і, нарешті, мене почули.

– Не зараз, Джеррі, – відказав Чарлі, коли я гавкнув утретє.

Я побіг назад у кімнату до чоловіків.

У кімнаті стояв важкий дух марихуани і тютюну, а ще – третій, невідомий мені, гіркий і загрозливий запах чогось небезпечного. У мене піднялася шерсть на загривку, і я загарчав. Так пахла смерть. Я підійшов до Зав’є – він лежав, дихання його було ледве чутне, а довкола рота засихала піна. Бобо лежав на ліжку і шепотів: «О Боже… о Боже» – йому було зле, і він блював просто на простирадла.

Та найбільше мене хвилював Луї. Він наполовину лежав у кріслі, витягувши ноги, не ворушачись. Я не чув, як рухається його грудна клітка. Я торкнувся носом руки, що звисала з крісла; вона була холодною. Я зрозумів, що Луї був мертвий.

9

– О Боже, що робити, що робити? – Маріца металася по кімнаті, то б’ючи по обличчю Зав’є. то намагаючись розштурхати Бобо. По її обличчю, котилися сльози і вона легенько скімлила, притискаючи до рота кулаки. – О Боже, – примовляла вона, коли її погляд падав на тіло Луї зі шприцом у вені. Від передозування героїном він був настільки блідим, що здавалося, ніби шкіра його почала відливати синім. Коли я кинув ще один погляд на це посиніле обличчя, я зрозумів, кого він мені нагадував, – я перевів погляд на картину над ліжками, – Шиву верхи на бикові. Синюшність Луї надала його лицю блакитнуватості, як у Шиви. На обличчі в Луї застиг тупий, беземоційний вираз, і цим він, безперечно, відрізнявся від зображення на картинці.

– Мій Боже, мій Боже, – все повторювала Маріца.

– Він мертвий? – спитав Чарлі, наче то не він був свідком Маріциної істерики. Та глянула на нього поглядом, повним люті.

– Тобі повилазило? О Боже, Зав’є, ну прокидайся ж! – Вона стала ляскати свого чоловіка по щоках, але той не відповідав. Маріца припадала до його грудей вухом, мацала пульс і нову тріскала його по щоках руками. – Що за жахіття! Ненавиджу, ненавиджу цю країну! – кричала вона.

– Нам треба покликати лікаря, – не сходячи зі свого місця у дверях, сказав Чарлі ледве чутно, собі у бороду.

Маріца знову кинула на нього дикий погляд.

– Ти що, ідіот? Ти справді не розумієш? Його здадуть у поліцію!

– Нам треба покликати лікаря, – ще раз, все так само тихо, собі під ніс, повторив Чарлі. – Твій чоловік у комі. Нам треба завезти його до лікарні, інакше він може померти.

– О Боже, навіщо ми поїхали в цю кляту Індію! Чорт, чорт! – Маріца стала згрібати все, що було на столику, біля якого сидів, поступово дерев’яніючи, Луї, у пластиковий мішок. – Треба це викинути! Чорт, що ми будемо робити?

Луї сидів зі шприцом у вені, синюшний, з виразом недалекої людини, котрій розповіли щось настільки далеко вибігле за рамки її уявлень, що вона вирішила сама поглумитися над співрозмовником, не вірячи в те, що вона може чогось не знати.

На ліжку закашлявся Бобо. З нього виплюскувалася блювотина.

– Допоможи йому, – сказав Чарлі.

Маріца глянула на старого каліку і продовжувала згрібати фольгу, недопалки, крихти гашишу в сміття, не зрушившись з місця, ніби не почула.

Бобо захрипів, у горлі в нього щось заклекотало.

Чарлі повільно підійшов до Бобо і спробував повернути йому голову набік. Руки не слухались його.

– Допоможи йому, Маріца. Він задихається.

– Хай здихає, – кинула вона. – Такий же, як його дружок.

Чарлі подивився на неї і спробував запхати свої пальці в рота Бобо.

Маріца роздратовано жбурнула мішок на підлогу і кинулась допомагати Чарлі. Вони вдвох допомогли Бобо зігнутися і нахилили його голову вниз, аби блювотина не перекривала йому дихання.

– Язик… – пробурмотів Чарлі, і Маріца, уже не смикаючись, запхала Бобо в горлянку свої пальці, щоб очистити горло від скупченого слизу.

Я весь був поглинутий спостереженням за цим процесом, то присідаючи на задні лапи, то тупцяючись на місці, не розуміючи, чим міг би бути корисним. Тому, коли я обернувся назад, аби вийти з кімнати і трохи ковтнути свіжого повітря, я злякався не менше, ніж Маріца. Позаду нас, у дверній проймі, стояла заспана дівчина з широким, круглим, наче місяць, обличчям і розкосими очима. Тримаючися за дверний стояк, вона намагалася роздивитися за плечами Чарлі й Маріци, що відбувається в кімнаті.

– Що тут у вас трапилось? – спитала вузькоока дівчина англійською. – Вам потрібна якась допомога?

І тут її погляд упав на Луї. Я побачив, як її очі стрибали з посинілого обличчя на голу руку, на шприц, що стирчав у вені, потім знову на посиніле обличчя з відвислою щелепою. Дівчина пискнула і стала стрімко верещати невідомою мені мовою, схожою на куряче квохкання.

Маріца кинулася до неї.

– Слухай, люба, у нас тут стався конфуз. Ти не переживай. Наші друзі… Ну, ти бачиш вони трохи передознулися…

– Він живий? – запитала дівчина, притискаючи руки до рота. Сльози вже цибеніли по її жовтому личку.

– Звісно, живий, – сказала Маріца. – Ми зараз наведемо тут лад. Він просто трохи перебрав. Перший день у Варанасі, ти розумієш – з ким не буває.

– Я піду покличу Ширу з ресепшну! Він вам викличе лікаря!.. – заторохтіла дівчина. – Він допоможе вам… О Боже… – Вона знову притисла долоні до рота, очі її були мокрими від переляку.

– Ні, ні, послухай, – стала заспокоювати її Маріца. – Не треба кликати Ширу. Ми впораємося з усім самі. Не треба зараз ніяких лікарів. До ранку вони всі прочухаються, поп’ють водички, і всім стане добре. Це Індія, крихітко. Тут таке буває. Іди, відпочивай, солоденька моя, тільки нікому не дзвони, добре?

Дівчина кивнула головою, все ще прикриваючи рота долонями, її погляд не міг відірватися від розтуленого рота Луї, у який то заповзала, то виповзала муха.

– Іди, хороша моя, іди поспи! – і Маріца вивела дівчину за двері, після чого зачинила їх на замок.

За вікном пролунало ранкове прикликання на молитву до мечеті – я враз пригадав слова Нанді, що тут, у Варанасі, мусульман вистачає.

– О чорт, уже ранок! – Маріца ходила по кімнаті, кусаючи кулаки.

– Просто розкажемо поліції, що тут сталося, – сказав Чарлі. – Вони зрозуміють.

– У мене немає